Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

У семінарії Шашкевич разом з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем організував «Руську трійцю», згуртувавши національно свідому молодь, яка стала боротися за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях.

У 1837 p. y Будапешті видано було альманах «Русалка Дністровая», який вплинув на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

Поетична спадщина поета невелика. Помер Шашкевич у злиднях від туберкульозу і був похований у Новосілках. У 1893 його перепоховали у Львові на Личаківському цвинтарі.

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНЄ ЛЬВОВА

Ой у чистім полі да близько дороги,

Там стоїть наметець великий, шовковий,

А у тім наметці стоїть стіл тесовий,

Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,

Молодці-козаки стоять доокола.

Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,

По всей Україні розсилає вісти.

Військо куренное в поход виступало,

Ляхи розроняло да Львів обступляло.

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив —

Та й Львів ся поклонив.

На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,

А смерком козаки замок підпалили

Да раненько доокола весь Львів обступили.

Ударили з самопалів – двори погоріли.

А гетьман Хмельницький посли посилав,

Словами промовляв:

«Як будете миритися,

На окуп винесіть три миси червоних,

На окуп виведіть сто коней вороних.

Як будете битися,

Мечами рознесу мури високії,

А кіньми розорю двори біленькії».

А у Львові рано всі дзвони заграли,

А високі ворота остіжом упали.

ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька,

Серед трави край берега калина червенька.

Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,

Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.

Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,

Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.

Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,

На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.

На темнії ліси гонить та й зворами блудить,

Там горює, униває, тяжко серцем нудить.

Весна одна перецвіла, минула і друга,

Вже і третя засіяла, не минає туга.

І все голуб прилітає, на гілі сідає

І головку к листям тулить, плаче і ридає:

«Де злетілась, голубонько, сивенька, миленька?

Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.

Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,

Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.

Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,

Мари – дружба, ліси – хата, гоню за зморами.

А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,

Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.

Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,

Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.

А бодай вас жарким літом дуга випивала,

А зимою студінь люта навік ледом стяла.

Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,

Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.

Щастя моє перебилось, доля вже минула,

Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

РОЗПУКА

Поза тихими водами

Сумно та й смерклося;

О, як голос меж горами,

Щастя розбилося!

Летить ворон чорнокрилий, —

За ним загуділо;

Щастя моє, гаразд милий

Навіки зниділо.

Тяжко голубу малому

Гори перебити,

Ой, ще тяжче безродному

На сім світі жити.

Ти, зозуле сивенькая,

Закуй ми сумненько,

Най розпука та й лютая

Вирве ми серденько.

СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

Вшир і вздовж доокола сум ся роздягає,

Нагарами густими тьма вовків завила,

Над тином опустілим галок гамор грає.

Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила

Серед степу опівніч сумненько думає.

Згадка в душі печальній тужно згомотіла,

Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!

Нависло ясне небо чорними хмарами,

Тяжкими густі бори склонились тугами,

Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.

Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,

Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,

Студена тая доля к серденьку припала.

Побратимові, посилаючи єму пісні українські.

(ДУМА)

Отак, Николаю,[34] вкраїнські вірлята

І веселять душу, й серце загрівають;

Отак, Николаю, руські соколята

То вголос, то стиха матері співають.

Аж мило згадати, як то серце б'ється,

Коли з України руськая пісенька

Так мило-солодко вколо серця в'ється,

Як коло милого дівка русявенька.

Так го обнімає, так до себе тисне,

Пригортає, і любує,

І голубить, і цілує,

І плеще, і тішить,

І медочком дишеть,

Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!

Аж тут і небавком буйний вітер повине,

Гостинець вже інший, от вже думку несе.

Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,

Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,

Буцімто спочити, а то підслухати,

Як то стара бувальщина буде розмовляти,

Про давні літа,

Про давні часи,

Як слава гула

Світом вокруги

Про руських батьків,

Боярів, князів,

Про гетьманів, козаків.

І стане повідати зразу так мило,

Стиха й величаво, мов над морем цвіла

Цвіт-доля любенько; потім голоснійше

Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,

Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,

З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,

Щоби поспитати

Про спис, про шаблюку,

Щоби розвідати

Про орду-канюку:

Як руським